присвячується
(За спогадами моїх
прабабусі
та бабусі)
Вона була світлою людиною. Мудрий погляд. Впевненість у кожному рішенні і стійке переконання чинити лише добро і вчити того інших. Говорила усім своїм дітям, онукам, правнукам: «Навіть у відповідь на лихий злостивий вчинок – творіть благо». Взірцева працьовитість, золоті руки, любов до рідної землі. Берегиня роду, яка виховала не одне покоління славних українських синів і дочок, звалася Марія. Усі величали її по-різному: Оксентіївна (це для колег, знайомих, близьких їй за віком – для них за все життя чимало добрих справ зробила! А шила як! І для друзів, і для колег із залізниці…), бабця Маруся або ж тітка Маруся (для тих, хто молодший), Муся – так називав її Василько. Чоловік. Тридцять сім років прожила без нього. А у дев’яносто два полинула до коханого...
Познайомилися вони, як працювала крамаркою у Шишаках, що на Полтавщині, там жили батьки Василя. Сам у Полтаві тоді вчився, у залізничному технікумі. Двадцятий рік їм йшов. Черговий раз приїхав Василь навідатися до батьків, нічого доленосного не думаючи зайшов у крамницю, за гостинцями… і там своє кохання зустрів. Марія назавжди запам’ятала незвичайне сватання хлопця. Господарювала якось вдома – на квартирі жила у Шишаках. Коли раптом у віконце побачила: підвода, білий кінь у неї запряжений. Не встигла обернутися – її Василько на порозі. Таки відшукав у когось казкового білого коня… Саме літо було – плита охайно застелена ковдрами, а на ній лялька Марусина лежала. Узяв Василь ту ляльку…, а за нею і все інші добро нареченої. Нічого не говорив, неквапливо її речі зібрав – і все на підводу.
Відтоді жила зі свекрами. 1936-го року весілля справили. Марія Купченко тепер мала інше прізвище – звалася пані Колісник. Василь продовжував навчання у Полтаві. По-студентськи бачився з дружиною на вихідних. Десь через місяць, дівчині запропонували роботу в санаторії, поблизу Диканьки. Колишніх Марусиних господарів – Дубровських – переводили туди працювати. А вони дуже любили її. Лікарка – пані Марія Дубровська говорила дівчині:
- Поїхали з нами. Там добре працюватиметься, на всьому готовому житимеш. Медсестрою та сестрою-газдинею будеш.
Згодилася Маруся. Та й Василькові зручніше – ближче добиратися з Полтави до Диканьки, ніж до Шишак. Кілометрів із п'ятнадцять. А в санаторії краса яка… Ліс навколо, природа…
Тим часом у Шишаках рознеслися по селу чутки: «Вигнали Маруську свекри. Не вгодила їм невістка. Все її придане-багатство забрали і пустили по світові дівчину…». Що ж людям? Говорити – не робити. Поспіхом дісталися розмови до Хрестів, де жила Марусина мама – Параска. Рано-вранці, закинувши лантух за плечі, вирушила вона у Диканьку. Сорок кілометрів молодцювато здолала міцними селянськими ногами за якісь там півдня. Ось заходить у доньчину оселю та від самого порога згадує усіх знаних-незнаних чортів:
- Ах, розчортибіть твого батька! Що ж це ти наробила? Ти зганьбила наш рід! Як ти тільки могла!
Вислухавши покірно материн бурхливий монолог, Маруся тихенько мовила:
- Мамо, ось ходімте, все з вами оглянемо. Я покажу, як і де мешкаю, як мені тут ведеться.
Побачила Параска на власні очі: все охайно в кімнаті, їжі – все що завгодно є: до пупа наїдайся, одяг гарний. Маруся ходить із нею, а сама переймається темними думами, душа мліє, бо ввечері Василь має приїхати, як воно буде?.. Мати трохи заспокоїлася, доня нагодувала її, постелила найсвіжішу чисту пахучу постіль, найбіліші ковдри дістала. Параска, побачивши все це та ще й виспавшись із довгої дороги, заспокоїлася. І як прокинулася, м’якіше говорить:
- Хм… А нічого ти тут живеш…
Маруся їй неквапливо розказала про своє теперішнє життя, про гарну роботу, гарні умови, чим займається, чим живе. Ось приїхав Василь. Незважаючи на те, що Парасчина злість танула й танула, на зятенька вона геть не звертала уваги. Полягали спати.
На ранок Маруся наготувала мамі два повнісіньких величезних кошика: масла, сиру, сметани, цукерок – чого тільки не було в них. Санаторне життя дозволяло й харчами перебирати. Вирушили на Шишаки. Василь чемно намагався взяти у тещі кошики, але та похмуро буркнула:
- Сама!
Йшли всю дорогу мовчки. Ось дісталися хати сватів. Параска як побачила ту красу, аж дух їй захопило! Моцний тин, балка, а від неї сад – казка, а не сад, причарує будь-кого за секунду! Скільки історій про нього складено – годі й переказувати. Навіть фільм знімали в саду Василевого батька Семена. «Майська ніч» називався. Як зараз згадували його господарі кінокадр: шматочок рідного тину, знайома хвіртка і довгий-довгий, чаруючий красою, вишневий сад. Торкнувшись тієї, прославленою сінематографом, калитки, геть відтанула Параска. А побачивши добротне ґаздівство, познайомившись із привітними сватами, взагалі роздобріла, розчулилася й мовила молодятам:
- Ну оце тепер благословляю я Вас, дітоньки мої! Живіть довго й щасливо. Нехай Господь оберігає Ваші долі!
* * *
…Всі Колісники зналися як цікаві та поважні люди. Тато Василя – Семен Михайлович столярував, був гарним садівником. А співав як! Його талант перейшов і синам: Івану, Петру, Федору та Василеві. Бувало з’їдуться усі вони у батьківську хату, сядуть на човен – і на річку Псьол, насолоджуватися навколишньою красою. Спів їхній – чоловічий, дужий – лунає на усі Шишаки.
- О! Відразу чутно – до Семена сини приїхали, - гомоніли в один раз селяни.
…У Семеновому саду в криниці була найдобріша на весь край водиця – небесна на смак! За садом йшла ще одна балка. Текло там прозоре джерельце. А далі – яр. У яру – копанка. За ним – річка Псьол. Навколо ліси… Все буяніє красою зелені – полтавська природа чарувала до безтями.
Маруся завжди тут згадувала і про свою маленьку батьківщину – село Хрести. Тепер його знають як Волошкове, Опішнянського району. Перейменували. Параска Кузьмівна – Марусина мама – була найстаршою дитиною у родині: їх у батьків було восьмеро. Мами не стало дуже рано. Все через буйний та кипучий норов батька Кузьми Пічки. Ех, любив він закладати за ворот… Сам такий кремезний, височенний, дужий, як гора. Мав велетенські руки. Хоч і робив ними вдосталь, тримав чимале господарство, славним ґаздою вважався на селі, але у чарку заглядати – то душі поближче… Якось повертався додому у черговий раз хильнувши зайвого. Під’їхав до воріт. Зачинено. Розлютився з того. Кликав довго дружину. А та до безтями заклопоталася за день: восьмеро діточок, хатні справи – заснула й грім не розбуде. Роз’ярілий Кузьма вирішив кулаками нагадати жінці, хто у хаті господар. Хотів лише провчити дружину, але з люті не розрахував свої сили – забив...
Залишилася Параска за найстаршу. Сама доглядала сімох братів та сестер. А скоро зустріла й своє кохання – Оксентія Купченка. Мали б шестеро діточок, але вижило лише троє. Олексій, Нюся та Ваня померли малюками. Підневільна бідна Україна переживала некращі свої часи: голод, розкуркулювання, селяни думали лише про трудодні, лякалися одного слова «пан»… Чимало труднощів мусили долати, щоб просто вижити.
Марусенька народилася у них 1915 року. В Хрестах тоді жили. А скоро переїхали у Розовку, Куйбишевського району – на Катеринославщину – у славні степові козацькі простори Запорізького краю. Купченки оселилися поблизу залізничної станції – у так званій відомчій будці. Марусин батько – Оксентій був обхідником залізничної колії. Жила з ними і Парасчина сестра – Тетяна, якій скоро весілля зіграли: за Григорія вийшла.
Нелегкий то був час для тих земель. Початок 20-х років ХХ століття. Набирала обертів махновщина. Родину за родиною «прибирали» анархісти. Так сталося, що у сусідній від Купченків будці вирізали цілу сім’ю. Злякалися Марусині батьки: будки стояли у безлюдному степу, вздовж колії, відстань між ними сягала щонайменше п’яти кілометрів: чекати допомоги (а раптом небезпека!) не було звідки.
Зібрали вони своє збіжжя на бричку й поїхали на Полтавщину. Кілька місяців жили у Парасчиного брата – Федора Кузьмовича, в Опішні, а потім поїхали в Хрести. Побудували там хатину. Маруся, як зараз пам’ятає: працювала тоді на пана. Траву у нього рвали за тарілку баланди кукурудзяної та шматочок чорного хліба. Його завжди додому несла, мамі. А як почалося розкуркулювання, були змушені жити в лісі – у трьох кілометрах від Хрестів. Побудували там хату також, в ній, як у схованці. Навіть у Велику вітчизняну лісове укриття ставало його господарям у нагоді: рятувало густими хащами від небезпеки.
У дванадцять років не стало у Марусі тата. Весна тоді була. Сніг танув. Оксентій поїхав торгувати на Полтаву. Ціла бричка добра: був ласою здобиччю для жебраків та злодіїв. Напали на нього посеред степу. Аби лише обібрали, так ще й побили страшно. Прийшов додому пішки: ледь живий. Маруся пам’ятала, що плакав, не знав, як тепер жити, як родину утримувати. Змучений організм не витримав. Помер Оксентій 1927-го року.
Хоч і жили скрутно вже тоді Параска не раз вчила свою єдину доньку:
- На все життя, доню, запам’ятай таку істину: виходити заміж треба за бідного. Разом все наживеться. Тоді завжди й щастя буде. Сама про це пам’ятай і всіх своїх дітей та онуків учитимеш цьому!
Так і завчила ту мамину істину. Не лише для себе її закарбувала, але й доньку, онучок, правнучок учила тому ж.
Жили по смерті батька ще у більшій скруті. Все бувало. Викручувалися, як могли. Якось Марусі сильно боліло коліно, наривало, не розгиналося. Знайшли лікаря, точніше лікарку – Марію Михайлівну Дубровську. Та порадила дівчині іхтіолову мазь прикладати до рани. Як рукою зняло болячку.
А Марії Михайлівні дуже сподобалася Маруся: порядна, працьовита, чесна дівчина. Зізналася пані Дубровська:
- Оце б мені знайти добру робітницю, щоб двох моїх діточок доглядала. Робота в мене лікарська важка, я нічого не встигаю, чоловік у роз’їздах завше.
Тоді й пішла Марія у найми до Дубровських. Вони були заможними євреями. Марія Михайлівна – терапевт та педіатр. Чоловік її Генріх Якович у райспоживспілці працював. Мали двійко дітей – Віктора та Яна. За ними Маруся й доглядала. Хіба тільки вони були її клопотами? Все хатнє господарство лежало на плечах юного дівча: і нянькою, й економкою, і кухарем – ким тільки не була. Але лише добрі згадки лишила по собі служба у Дубровських. З ними вдалося пережити їй важкі роки голодомору, скрути на селі. Та й ставилися до Марії з повагою: не принижували як служку, наче власну старшу дитину сприймали.
На початку 30-х років перевели Дубровських по роботі на Шишаки. Марусі вже 18-й рік йшов. Мала лишати службу в євреїв, бо брат Іван суворо наполягав на тому:
- Не потерплю, щоб моя сестра після панів горшки виносила! – злився він. І одного разу приїхав до сестри, схитрив, що мамі погано та забрав Марусю додому. А тоді не хотів пускати. Років сім відпрацювала дівчина у наймах. Добру славу мала. Бо ж саме Дубровські знайшли їй іншу гарну роботу. Не хотіли пускати, бо звикли, але й позицію Марусі розуміли. Порекомендували дівчину крамаркою у добротний шишаківський магазин. Економію Маруся знала, хоч і два класи лише кінчила, вміла добре рахувати – сама по собі була грамотною. Важке життя вже з дитинства цьому навчило.
Так і привела її доля до того щасливого магазина, де й зустрілася з Василем.
* * *
Дубровських знову переводили. Тепер з Диканьського санаторію на Полтаву. Поїхала з ними і Маруся. Василь якраз закінчував навчання, мав перше направлення на роботу. Почав трудову діяльність з Колійної машинної станції. Сам за спеціальністю був «геодезистом». Будували мости, тунелі, клали колію. При станції працював цілий підряд: декілька сімей входили до нього: жили у вагонах. На вагон – чотири сім’ї. Кімнати розділено фіранками. Посередині стояла буржуйка, стіл, а під ним ящик із цукром. На столі відро та кухоль літровий. Хто заходе – набрав води, додав цукру – напився того пойла нектарного – кращих ласощів і бути не могло!
Почали молодята своє «залізничне» життя із Полтави. А далі – де тільки доля не закидала їх: станція за станцією, місто за містом. Спочатку Василь був майстром при КМС, а згодом і керівні посади почав обіймати на колійній станції. Марусю влаштував продавцем у вагонному магазині, що обслуговував весь склад машинної станції.
У двадцять два роки народила Марія доньку. Ларисою назвали. Змушені були через мандрівне неосіле життя лишити маля на виховання бабусі Парасці. Ще й року не було доньці. Відвикла Лариса від батьків: на Марусиного брата Івана говорила «тато», на його дружину Федору – «мама». Їхнім дітям сестрою була. А як приїхали батьки провідати доню, та не признала їх, навіть гостинці не прийняла. Цілий кошик бубликів, цукерок, печива від чужих – якихось тітки та дядька – і бачити не хотіло маля. Так і не знайшли вони спільної мови після довгої розлуки. Параска, щось задумавши, буркнула Марії:
- Їдьте вже.
А сама заховала гостинці на горище, щоб Лариса побачила. Ходе-ходе дитина, чужих вже нема, а смачненького кортить… Підходить до бабці, смикає її за спідницю і белькоче по-дитячому, вказуючи пальцем наверх, на горище:
- Баба, ту-ту!
Параска стала ногою на одвірки (з двох половинок складалися вони, стаєш на нижчу і враз до горища дістанешся), дістала дівчині солодощів: скоро й відтанула дитяча душа.
А Маруся собі не знаходить місця, що ж робити: рідна донька батьків не признає! Василь, розділяючи її тривоги, порадив:
- Їдь, Мусенько, в Хрести, нехай Лариса звикає до тебе потрохи, бо це діла не буде. А тоді вже заберемо її з собою.
Так і сталося. Потроху звикала донька до мами, а взимку вирішили вже забирати її. Вередувала дорогою – як могла. Сіли на підводу, кричить Лариса, як різана, що лише з Параскою їхатиме і підводою не буде їхати. Прийшлося бабці сорок кілометрів за ними йти пішки, заспокоювати дитину, бо та лише її признавала. Ось дісталися нарешті Полтави. На трамвай час пересідати. Настрої дитини змінилися, тепер вона батькам кричала:
- Не буду їхати трамваєм, їхатиму підводою!
На початку добряче їм воду варила.. А згодом – звикла. Великі міста: Полтава, Київ. Навколо стільки цікавого. Надовго залишилися у спогадах дівчини прогулянки на Володимирську гірку з дядьком Маланьком, татовим колегою та другом, який працював у нього майстром на КМС. А взагалі то була віддана сама собі. Лазила попід вагонами. Зі свого улюбленого керамічного глечика їм під колеса воду наливала. Колись ледь до нещастя те залізничне гуляння не довело. Добре, що помічник машиніста встиг вискочити з тепловоза та за шкіру відтягнути дівчину від колії: через секунду по ній проїхав вагонний состав…
Станція Дійовка, Мерефа, Межева, Демурино… Місця Колісниківського проживання змінювалося дуже часто. Колійна станція, при якій вони працювали, була приписана до Червоноармійська. У свою чергу Марусина посада стосувалася червоноармійського відділу робочого постачання. Там вона продукти отримувала, у відділі кадрів тамошньому рахувалася. Неподалеку від тих країв – на станції Дійовка – Колісників настигла Велика вітчизняна війна. Йшов 1941 рік. Якраз на Спаса, 19 серпня сталася з ними страшна пригода. Той день звали потім другим днем народження своєї родини.
Маруся затримувалася на роботі. Хоч і працювала до 17-ї, але розуміла, що о цій порі всі лише сходяться додому: кому продукти треба підкупити, кому щось по господарству: сірники, свічки. От і мусила трохи продовжувати свій робочий день. Лариса в цей час без догляду на вулиці вешталася. Повертаючись додому, Василь її від когось чужого забрав, зайшов до жінки та й прикрикнув трохи:
- Поки ти тут перепрацьовуєш, дитина без догляду бозна де є. Все час додому, йдіть уже. Я сам зараз зачиню крамницю, запломбую її.
Пішли мати з донькою до вагону. Взяла Маруся миску, набрала води у чайник: хотіла Ларисі ніжки помити. Страшний гул відволік її від буденної справи. Глянула у вікно – німецькі літаки… Думали фашисти, що їхня колійна станція, то воєнний ешелон. Робоча техніка залізничників – крани, дрезини, трактора, колійні укладальні машини тощо – все було вкрито брезентами. Бо ж состав тільки-но збирався вирушати на іншу станцію, все було готово до переїзду: зібрано, спаковано – стояло на платформах. Вагонне устаткування з першого погляду важко було відрізнити від військової спецтехніки. От і вирішили вороги бомбити те, що викликало їхню підозру.
Від страшного грохоту хотілося сховатися в найпотаємніші куточки. Усі навколо кинулися до бомбосховища, яка було поблизу. А Маруся – під стіл, доньку накрила собою і лежить. Поруч сусідка – Таня – теж дитину свою накрила. Коли гул трохи стих, почули вони знадвору тихі покрики своїх чоловіків. Один кричав:
- Муся!
А інший:
- Таня!
Вискочили з вагону дівчата. І тікати до них. Чоловіки їх схопили – і бігом у кукурудзяне поле. Полягали. Батьки дітей собою понакривали. Лежать. А Лариса виривається: увагу дитини привернули зірочки у небі, які від бомбових спалахів з’явилися. Темніло. Як трохи стихло, кинулися тікати. Бігли колгоспним садом. У якійсь хаті знайшли притулок: пустили добрі люди. На ранок Василь поїхав на станцію: треба було справи доводити до ладу, списувати залишки устаткування. Страшна картина чекала на нього у Дійовці. Ворожа бомба влучила прямісінько у бомбосховище… Близько сотні людей загинуло після німецького нападу на Колійну машинну станцію. Більшість із них шукали порятунку у тому самому злощасному бомбосховищі. Рука долі не повела до нього Колісників. Залишки людських тіл вкрили все навкруги. Сусідові – Льонці – снаряд влучив у живіт. Льончині нутрощі страхітливо завершували смертельну картину…
Після того Маруся розрахувалася. Василь повіз сім’ю у Розовку, до Куйбишевського району Запорізької області. Сподівалися у Тетяни, Парасчиної сестри, знайти притулок. Приїхали. Нікого немає. З півдня чекали на господарів. У їхньому вишневому саду сиділи. Коли Гришко, чоловік Тетянин повернувся, на гульках якраз був (любив хильнути зайвого). Відразу з порога до гостей:
- О, а Ви чого сюди приперлися?!
Колісники пояснили йому своє становище. Потому й лишилися у Тертичних. Тетяна якраз була у лікарні: коні сильно поносили її, злякалися чогось та потягали бричку. Вася довго не був із родиною. По роботі мав справи. Під час війни весь час не залишав залізниці, навіть, коли німці захопили владу в свої руки. Ніколи потому в сім’ї про те не говорили, не прийнято було те в їхній родині, але здогадувалися, що батько таємно працював на наших у партизанських загонах: певно, за німцями шпигували. Під кінець війни змушений був ховатися від розлютілого ворога: могли згадати знайоме обличчя, помститися.
Розовку сильно бомбили під час війни. Часто горів елеватор. Тетяна з Марусею після пожежі ходили туди збирати обгоріле зернятко. Натовчуть його в ступці і кашу молочну з підсмаженої орновки варять. Як любила ту смакоту Лариса! Одного дня наварила Тетяна тієї каші, посадила онуку за стіл обідати. Коли – шмиг за вікном – хтось проскочив. Побачила те Лариса. А Марусі якраз сон напередодні приснився неприємний, ніби донька вся закривавлена лежить. Хоча бачити кров уві сні – до зустрічі з рідною людиною. Так і сталося: приїхав до них Василь. Лантух за плечима, а в ньому величезна грудка блакитного рафінаду – солодкого-солодкого, наче мед. Відтоді вже був поруч із родиною. Працював на станції «Розовка». Скоро їм дали квартиру. Жили на казармі: велика хата попід колією, поблизу станції, була розрахована на кілька сімей. Кожна займала свою частину хати, так звану – квартиру на казармі. Бували і на залізничних перегонах подібні відомчі будівлі. Таке житло, як правило, служило рідною домівкою для Колісників. Саме як жили у Розовці, прибився до них вчений пес (видно господар овчарки загинув на війні) – Джульбарс. Цікавий був: у хату всіх запустить, але з хати – вже нікого. Сам величезний, відразу страх наганяє. Але добрий – за своїм собачим характером.
Скоро на родину знову чекав переїзд – до Царьовки. Зараз це Камиш-Зоря. Жили там теж на казармі. Здружилися дуже з сусідами: Лідією Митрофанівною (пізніше вона працювала у колійній частині Пологівської станції бухгалтером), Клочками, родиною Сидоренків, у якій одні хлопці народжувалися.
Війна скінчалася. Німці вже починали відступати. Василь та кілька його колег у цей час мали бути особливо обережними: їхня підпільна група могла бути у будь-який час викрита ворогом. Хлопці переховувалися. Маруся з Ларисою перебралися у село Правда, що під Царьовкою. Жили там у тітки Галі. Вона мала двох синів – Вовку та Колю. Їх із Ларисою жінки завше закривали в хаті на цілий день, а самі – на роботу. На ніч ховалися у Галчиного діда – у підвалі: величезному, глибокому та довгому. То була схованка для цілої Правди. Ледь не все село переховувалося у дідівському погребі. Повсідаються колом, запалять скипу від гноту, поставлять її посередині та перечікують негоду.
Один день яскраво запам’ятався Ларисі. Сиділа з хлопцями в хаті. Спостерігала за вікном таку картину: горів у Комишах елеватор. Вогонь перейшов і на станцію – та знаходилася на горі, здалеку її було добре видно. Чулися страшенні вибухи. Від станції йшла долина, а в ній – ставок. Тікали в його бік ворожі загони. Німецький бронетранспортер виїхав на місток. От-от опиниться на іншому березі, будуть німці в селі Правда, якраз поблизу хатинки з Ларисою та хлопцями! Але не витримала мостова будівля – пішла на дно ворожа військова техніка. Зупинилися німці – давай назад тікати, в інший бік від Правди.
Скоро прибігли додому схвильовані матері. Забрали дітей – і до діда, в підвал. Причаїлися у ньому. Чують свист гранат, розриваються снаряди, аж земля тремтить. Коли – відкривається ляда. Німці кричать з порога:
- Яйца, млеко, кура?
Дід виліз, щось надавав їм, що мав у хаті. Ніби стихло трохи. Коли знову бомблять. Затихло. Аж раптом вдруге відкривається ляда – а за нею… солдат із зірочкою!
- Ура!!! Наші прийшли! – і не передати радість того крику людей зі схованки ніякими словами. Війна добігла свого кінця. Починалося мирне життя у післявоєнній розрусі.
Повернулися Маруся з Ларисою на станцію, у казарму, де жили перед Правдою. Трохи жили самі: чекали на Василя. Через деякий час він повернувся. Знову працював на станції. Їм побудували нове помешкання – теж у Царьовці, на горі, поблизу станції. По роботі Василь часто їздив до міста Пологи, що недалеко від Царьовки. Скоро планували переїхати туди. Спершу жив у Пологах лише Василь. Місяця два знімав кімнату. А як винайняв квартиру, забрав і родину.
Порекомендували їм добрі люди одну бабцю – Зінчиху. По війни жила вона сама, трьох дітей забрали до Германії, чоловік репресований. Мала добрий, але трохи поруйнований дім. Потребувала догляду. Пішли Колісники до неї жити. Якраз як звертає пологівська траса на Чапаєвку, майже на тому повороті й стояла хата. Зараз то вулиця Пушкіна. Василь полагодив ледь не розвалене помешкання, побудував підвал. Та й саму Зінчиху ще й як треба було до людського вигляду приводити. Маруся довго витравлювала у неї воші, тримала на собі все хатнє господарство. Як жили у Зінчихи, народила Маруся сина Василеві. Назвали Олександром. Тішилися з того безмірно. Сестричка Сашкові була за няньку, батькам у поміч.
Скоро почали повертатися Зінчихіні діти. Дві доньки приїхало: Ніна та Катя. Почали бабця бурчати на своїх квартирантів. Місця мало, тіснота у хаті, стільки людей живе. Повернувся з Германії і Зінчихин син. Колісники змушені були переїжджати. Майже через дорогу, на тому ж чапаєвському повороті, біля крамниці знайшли дім, поруч із знайомою – Тетяною Чернишкою.
Лариса вже ходила в Калінінську школу, російську, три класи її закінчила. В кінці 40-х років отримали вони квартиру на казармі, під станцією «292-й кілометр», що в бік Царьовки, дві зупинки залізницею від Поліг. Поруч село Калініно та однойменний колгосп знаходилися. Щоб сходити туди по воду, йшли через цвинтар. Лише так діставалися села, бо жили попід залізничною колією.
Сусіди по казармі гарні були: Чорнобаї, Шкабарні, Марусенки, Гадючкіни. До 1957-го року жили тут Колісники. Маруся на станції працювала білетним касиром, а Вася обіймав посаду старшого контрольного нормувальника праці колійного відділення Пологівської залізничної станції. На роботу їздив поїздом: кілька хвилин – і вже на місці. Мав звання «майор». Після війни сімейні шухляди поповнилися безліччю грамот, подяк, грошові допомоги не раз виписували Василеві за заслуги перед державою у нелегкі воєнні часи.
А тим часом – не стало Василевого батька Семена. Його дружину Євдокію забрав син – Федір, що жив у Поті (Грузія). Вперше за все життя побачила тоді бабця Дуня поїзд. Але не витримувала на чужині, і як приїжджав Василь, слізно просила його забрати додому. Саме маленькими були Федорові діти, і він упросив матір хоч трішки ще побудити у нього. Погодилася та. А 1951-го її до себе на казарму забрав. І тут довго не прожила: просилася додому, в Шишаки. Якось зимою, йшов 1952-й рік, носила Дуня кутю сестрі. Та заблукала у степу. Ходила-ходила – за 18 кілометрів від села одійшла! Змерзла сильно, зомліла. Хтось проїжджав та відвіз її додому. З тих пір тікала з хати часто, все забувала. Донька Поліна, яка жила з родиною в шишаківській батьківській хаті, вже не мала сил з нею возитися і сказала Василю:
- Хочеш, забирай, якщо ні, я віддам її до лікарні.
Василь знову забрав матір. Вона спокійною була, але часто тікала від них. Лариса із Сашком лише спочатку не знали, де її шукати, а згодом вивчили шляхи тих втеч, до того ж сусіди вже знали, чия це бабця, підказували. Якось зустрічали новий 1954 рік. Тато сидів за документами, мама готувала бухгалтерський звіт, раптом кинулися – немає бабці Дуні. Як була у нічній сорочці, так і шмигнула у ніч. Саша знайшов: присів і побачив тінь. Хоч би нежить чи кашель – нічого: міцне здоров’я витримувало будь-який холод. Як піймали, безумно просилася до Шишак. Лютою зимою Лариса відвезла її на батьківщину. Вже через місяць старенької не стало. Як народилася в Шишаках, так і померла там.
* * *
У четвертий клас Лариса ходила вже до Чапаєвської, української школи, бо ж та поближче була. В ній провчилася до 7 класу. А вже з восьмого по десятий – їздила щодня поїздом на Пологи, у 75-ту школу, в приміщення якої зараз розташований навчально-виробничий комбінат, більше відомий, як зрусифікована абревіатура «УПК». Їздила дівчина туди, бо лише у 75-й школі були 8-10-ті класи. Любили дітлахи побешкетувати. Особливо у випускних – 10-х класах. Тільки-но зберуться на урок, зачиняться у кабінеті – для наради:
- Ну що зриваємо заняття? Вперед!
Розсипалися хто куди, як і не було їх. А вікна якраз на пустир та залізничну колію виходили. Саме поблизу тої місцини буде збудовано відомчі будинки, сформується сучасна вулиця Привокзальна, на якій житимуть Колісники.
До Калінінської школи пішов і Саша. Провчився 4 класи в ній. Мав гарні успіхи у навчанні. Був тихою зосередженою дитиною. Знання хапав, як повітря. А 1955-го року ще одного сина Маруся народила Василеві – Сергійка.
Майже через 10 років після війни Василеві вдалося знайти свого брата – Петра. Знали, що Іван (найстарший) – загинув на війні, а де Петро – не мали відомостей. Шукали його по лінії Міністерства оборони, бо він був військовим. А той в цей час жив у Кіргізії, у місті Фрунзе (зараз Бішкек) з дружиною Полею, і теж шукав брата, але по лінії Міністерства шляхів та сполучення. Адреса Петра раніше дісталася Колісників. Відразу Лариса надіслала йому довгого листа, який дістався до Фрунзе того ж дня, коли на роботу Петрові прийшло повідомлення про Василеву адресу. Прийшов додому, а йому дружина відразу й листа племінниці передала. Скоро приїхав у Пологи, до брата. Лариса якраз 10-й клас закінчувала. Дуже дядько її запрошував до себе:
- Приїзди до нас, поступиш в інститут, є в нас медичний.
А Лариса якраз мріяла стати дитячим лікарем. Загорілася, почувши пропозицію дядька. Тож по закінченню школи прямим сполученням на Москву відбула, а звідти – до Фрунзе. За проїзд не платити: тато виписав квиток на роботі. Шість діб провела у дорозі дівчина. Проїжджала Сирдар’ю, Амурдар’ю. Захід та схід сонця у пустелі найбільше тоді вразили своєю незвичайною красою.
Вирішила, поступати, як мріяла у медичний інститут, на «педіатрію та санепідеміологію». Але… не пройшла по конкурсу. Багато факторів було тому причиною. Один із них: різниця у тискові, інший клімат, до якого так і не зміг пристосуватися організм. Другий: зрозуміло, що сумувала за рідним домом, батьками. Що таке 16-річна дівчина у чужому місті? Хотіла вертатися додому вже після провалу на іспитах, але якраз до Фрунзе повернулася дружина дядька Петра – тітка Поля, маленька та кругленька. Мабуть, що у довжину, що у ширину була однакова. Приїхала з Москви, де чекала на повернення сина – Анатолія – з Германії. Вона й вмовила Ларису лишитися. Сама дуже гарно шила, на тому й зіграла, переконуючи дівчину (їй дуже б не завадила у господарювання працьовита сумлінна помічниця):
- Лишайся, я ось скільки тканини навезла, будемо з тобою пальта шити. Я й тобі нашию одягу, дивися, якої вовни гарної я взяла для цього!
І Лариса таки лишилася. Допомагала тітці, вела з нею хатні справи. Дядько часто пив, пропадав на роботі: був капітаном міліції. Нерідкою справою були в їхній хаті нічні гуляння. Незважаючи на те, що вже майже півроку пробула в Киргизії, Лариса все рівно мучалася головними болями. За день випивала по 30 пігулок «Цитрамону». Дійшло до того, що в неї почало сипатися волосся. Не витримала, вирішила повертатися додому. Їхала у грудні. Тітка з дядьком навіть не пішли її проводжати. Один – десь запив, а інша – образилася – втратила зайві робочі руки. Син Анатолій жив у Москві. Якось взяли вони дівчину – Валю – з дитячого будинку на виховання, але вона не виправдала їхні сподівання. Сильно гуляла, пропащою стала. А років у 18 завагітніла, та померла разом зі своїм ненародженим малям. Поля лишалася сама господарювати і була з того зла на Ларису. Тож провели її на поїзд сусіди – батьки подружки Майі, наготували харчів на дорогу, благословили у добру путь.
Наступного року вирішила Лариса поступати у Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Усі іспити склала на «відмінно». Чекала дома на виклик. Так і не надіслали його. Поїхала дізнатися, у чому ж справа. А виявилося, що на їхні місця набрали 50 китайців – по обміну вчитися. Прийшлося знову вертатися у Пологи. Порадившись із батьками, поїхала у Запоріжжя до доньки Парасчиного брата Федора – тітки Галини. Жила на 11-му селищі, поблизу Павло-Кічкаса. Якраз там, де знімали фільм «Весна на Зарічній вулиці». Саме на тій Зарічній майже рік пробула і Лариса. Тітка спочатку влаштувала її різноробочою на тарному складі, а через кілька тижнів – помічником пиляра. А скоро й сама дошки на циркулярці пиляла. Мала 4 розряд, працюючи пилярем. Робила пізніше у цеху емаль-посуду (там, де й тітка) – на ОТК, у відділі контролю продукції, перевіряли її готовність до збуту та проштамповувала реалізаційний товар.
Пробула Лариса у Запоріжжі один рік та три місяці: 1957-го року захворіла мама і донька поїхала доглядати за нею. Лікарі планували вирізати Марусі грижу, але порадившись таки відклали операцію. Назначили лікування. Сергійку якраз виповнилося три роки, і вони переїхали жити до Поліг, вже почали будувати Привокзальну вулицю, тож там і оселилися. Зайняли хату, що зараз належить Олексіїнкам (це напроти сучасного Колісниківського помешкання, через дорогу). Сашко пішов у 5-й клас вже 75-ї школи, перші чотири закінчив на Калініно.
Саме відкривалися курси медичних сестер, пам’ятаючи про мрію щодо медичної кар’єри, Лариса пішла на них. Проходячи практику, була на операції: діду якомусь грижу вирізали. Пробралася Лариса до дверей, вийшла в коридор і… зомліла. На тому й скінчилася її медична мрія. Курси то вона опанувала. По документам рахувалася «медичною сестрою», але ж практика показала, що не варто… Хоча попрацювати за спеціальністю таки вдалося. Влітку послали її у районний табір для дітей на посаду старшої медсестри. Три потоки у селі Басань пробула. А з осені 1958-го пішла влаштовуватися на станцію. Прийняли її у кімнату відпочинку працювати, але начальник станції порадив зачекати кілька місяців: саме звільнялося місце у довідковому бюро. Згодом, 5 січня 1959-го року і почалося професійне «залізничне» життя дівчини. Зустрічалася тоді з Федором. Він восени якраз із армії повернувся. Василь його влаштував на роботу – у колійну частину, на дрезині робити.
…Федір Жук був на два роки старший за Ларису. Жив у Кінських Роздорах: село, що недалеко від Поліг. Закінчив до армії Чубарівське училище, вчився за спеціальністю «тракторист». Знайомі вони були ще зі школи: з восьмого класу дружили. Але перед армією посварилися: Лариса бачила його з іншою. Як служив у морфлоті, в Йеську, завалював листами. Дівчина не відповідала. Сміялися батьки: що не день – так лист. А їй байдуже. Коли прийшов величезний конверт – від командира частини. Той дуже просив дівчину відповісти солдату: «Я знаю Вашу історію, - писав у листі він ,- нехай почуттів не повернути, але прошу Вас, хоч дружній зв'язок встановіть із хлопцем, ви ж знаєте, яка важка у нього служба, він так переймається через розлуку з Вами». Повірила, написала лист. Їхня переписка тривала до кінця служби. А як повернувся подали заяву на одруження. Федір забрав наречену додому: жила в Роздорах, у свекрів.
Як ходила Лариса вагітна, її наречений загуляв – з Тамаркою, замужньою продавщицею із колійної частини. По роботі мали вони спільні відрядження на три, а то й чотири дні… Лариса знала про чутки, а в серпні, як була на 8-му місяці на власні очі переконалася у факті зради: випадково йдучи з роботи у місто по квас, застала їх за палким поцілунком. До пологів дожила зі сватами, а як народила донечку – Наталію, переїхала вже до батьків. Продовжувала працювати на станції, а 1961-го року вступила на заочне відділення до Дніпропетровського інженерного інституту транспорту. Перші три роки йшли загальноосвітні предмети, які дозволялося опановувати у Запоріжжі – у машинобудівному інституті. Саме там Лариса познайомилася з Миколою. Він на відмінно знав обкреслювальну геометрію, яка для Лариси була, наче страшний сон. Завдяки їй вони й почали зустрічатися.
* * *
Василь вже років сім був без батьків, не стало й Марусиної матері. Померла Параска на 92-му році життя. Два місяці не дочекалася відкриття кладовища у Волошковому. Поховали серед степу, поблизу рідної хати. Бувало приїздила до Марусі: моцною була бабцею. Правнук Сергій пам’ятав, як приїхала була до них (вони в Олексіїнковій хаті жили), сиділи разом, коли раптом зі стіни картина величезна як гепнулася! Коли поїхала після того випадку з картиною, вже бабу Параску Сергійко не бачив.
Привокзальна вулиця у Пологах продовжувалася розширятися. Тож Колісники мали нагоду переїхати у сусідній новозбудований дім. Мали б жити у більшому трикімнатному будинку, що його займала лікарка – Віра Іванівна. Добра жінка. Колісникам допомагала. Боліло якось у Лариси плече, то вона їй блокаду робила. Але коли сусідка – Тетяна Мельник дізналася, що в дім лікарки перебиратимуться Колісники, вночі сама переїхала в нього. Чому? Не розбиралися. Так і залишили ту справу. Не шукали винних. Хоча та квартира була більшою за те помешкання, в якому врешті-решт оселилися Колісники. Був ще один варіант: зайняти теж трикімнатний дім, що якраз біля погребів знаходився. Але б тоді Колісники мали за сусідку скандальну бабу Уляну. Тож Маруся на те зауважила:
- Ви скоро всі порозлітаєтеся із батьківської хати, навіщо нам ті три кімнати. Нехай буде хата маленька, але ми житимемо в ній у спокої, без галасливих сусідів.
Так і переїхали на Привокзальну. Назавжди. Залишилося посаду неосіле кочове життя. Дім, у якому вони жили також був розрахований на кілька сімей. Кожна – зі свого боку. Згодом до своєї частини Колісники добудували ще одну кімнату – то ж мали розширення: дві кімнати та кухня.
1963-го, на Троїцю, справили весілля Лариси та Колі. Обидвоє стали Колісниками: прізвище чоловіка абсолютно збігалося з дружининим. Жили у Коліних батьків, у Пологах, на Червоному висілку. Їхня хата була крайньою по вулиці Дружби. За нею йшов тополиний гай. «Топольки» - так називали його зазвичай місцеві мешканці. Працювали разом на станції: Коля – заступником начальника дистанції сигналізації та зв’язку, а Лариса – після довідкового бюро, робила білетним касиром, а потім – економістом і врешті – начальником обліково-контрольної групи (простіше – головним бухгалтером) Пологівської залізничної станції. У 31 рік народила чоловікові сина – теж Олександра. Наталці йшов уже 10-й рік. Ніколи Микола ніяким чином не розділяв дітей: обоє для нього були однаково рідними. І Сашу, і Наталку любив однаково сильно.
Маруся та Василь лишилися жити з синами. Саша з 10-го класу ходив до четвертої пологівської школи. В 11-й вже не пішов, сказав, що знає більше за вчителів і вже нічого нового від них не почує. Лариса повезла його в Бердянськ, влаштовувати на роботу. Там працював майстром на заводі шляхових машин «Дормаш». Жив у таткового підлеглого – Антоненка. Довчився за рік у вечірці та поїхав у Ленінград. Поступив у Вище воєнно-морське училище імені Фрунзе. Став Моряком – капітаном далекого плавання. Починав із лейтенанта. Плавав на підводному транспорті. Переконав його перейти у надводники майбутній тесть. У Ленінграді Олександр познайомився з Валентино, вона вчилася у педагогічному інституті і її батько теж був моряк. Тож Олександр дослуховувався до порад бувалого: захищався вже на надводному транспорті. 27 березня вони з Валею одружилися.
…Цього ж року на Колісників чекала важка втрата: не стало Василя. Хворів дуже на легені, та ще й лікарі додали, як-то кажуть, перелікували. І Марусі, і йому було 54, як розлучилися… на довгих 37 років. П’ять днів не ховали: чекали, поки повернеться із плавання син – Олександр. Ховати батька мали усі діти. Їх любив безмежно. На роботі – завжди мовчазний, серйозний, але вдома – лише веселий. Міг з дітьми бавитися, наче сам був маленький: і під ліжками лазили, ігри різні придумувати. Міцний і дужий із виду – лежав, не ворухнувся... Ще б жити та жити, дітей та онуків плекати, правнуків дочекатися. Не посилив. Не зміг. Пішов…
* * *
Того ж року Марусі робили операцію: що відкладали вже 12-й рік через сильний нервовий стрес не могли затягувати наслідків. Вирізали їй грижу. Того ж року, в червні у Киргизії не стало і Василевого брата Петра. Втрати змінювалися надбаннями. Смерть народженням. Вже мала двох онуків Маруся – Наталку та Сашика. 1970-го у Валі та Олександра народився перший син – Валерій. Пішов вслід за батьком вчитися на моряка. А скоро вже мав братика – Івана. Він теж не змінив сімейним традиціям: служив у морфлоті.
У 70-х роках Сергія забрали в армію. Служив в Угорщині, в танкових військах. А як повернувся, Микола Ларисин забрав його працювати у Дистанцію сигналізації та зв’язку – монтером. Заочно вчився у Дніпропетровському інституті інженерів. Як отримав диплом, робив уже інженером, а згодом і головним інженером. Весь час жив із мамою.
Радістю життя Марії стала турбота про дітей, онуків, а скоро і правнуків. Першої була Марія. Назвали на її, прабабусину, честь. Наталка та її чоловік Анатолій ще вчилися в інституті і віддали доньку на виховання бабусі Лариси та прабабусі Марії. Майже все дитинство провела Маша з ними. Саме з бабуською Марусею відкривала дівчина цей світ. Її вважала найдобрішою, найближчою людиною. З нею вчилася жити та бути Людиною. Встигла Маруся дочекатися і Марійчиного весілля. Дуже любила її чоловіка. Звали його Василько… Того ж року душа Марусі полинула до коханого: скучила, не могла вже жити без нього…
2006 рік
